Осінь переходить у зиму. Дні стають коротшими. Вікна багатоповерхівок світяться жовтими вогниками. Землю припорошує снігом. Саме час почитати щось тепле, чуттєве й наповнене сенсом. Наприклад, «Оскара і Рожеву Пані» Еріка-Емманюеля Шмітта.
Ця книжка сучасного французького письменника та драматурга — третє видання із чотирьох у серії «Цикл невидимих». У кожному з них — непересічні історії пересічних людей.
На сторінках «Оскара і Рожевої Пані» читач знайомиться з десятирічним хлопчиком. Оскар помирає від раку. Він здогадується, що тривале лікування виявилося безуспішним, та найбільше обурений реакцією батьків і лікарів. Ті відмежувалися від нього, бо не знають, як спілкуватися із дитиною, яка йде з життя. Найближчою людиною для хлопця стає волонтерка Бабця-Ружа. Вона відверта, безпосередня, чесна, а ще неабияка вигадниця й фантазерка. Бабця-Ружа готова долати з Оскаром найважчий відрізок його буття і відповідати на непрості запитання хлопчини.
Сім років тому під час свого перебування у Львові письменник і драматург Шмітт розповів, що ідея написати цю книжку виникла у нього в дитинстві. Він багато часу проводив в лікарні, де працював його батько, дружив з малими пацієнтами. Якось і сам серйозно захворів, а коли одужав і йому дозволили покинути госпіталь, зрозумів, що чимало його товаришів залишаються у палатах. Юний Ерік-Емманюель задумав написати книжку про сміливість дітей із важкими діагнозами. Обіцянка знайшла втілення в «Оскарі і Рожевій Пані».
У своєму виданні Ерік-Емманюель Шмітт порушує ті складні теми, яких ми зазвичай боїмося торкатися. Уникаємо. Він говорить про смерть, віру, рак, невиліковних пацієнтів, будні онкохворих дітей. Але робить це невимушено, легко, подекуди навіть весело та іронічно. Автор мудрий, простий і ненав’язливий. Недарма Шмітт тривалий час викладав філософію у вишах. У тексті немає зайвого трагізму, драми та відер сліз. Письменник просто ділиться досвідом десятирічного Оскара. Єдине, що пропонує читачеві автор — поміркувати, як саме варто прожити залишок життя, натякаючи на його швидкоплинність. Втім робить це вміло й тактовно.
Він не повчає, не залякує, не змушує до висновків. Вустами Бабці-Ружі дає зрозуміти, що, піднімаючи нелегкі й делікатні теми, не можна бути категоричним. Письменник запевняє своїх читачів: «Найцікавіші запитання залишаються запитаннями. Вони криють у собі таємницю. До кожної відповіді слід додавати «можливо». Тільки нецікаві запитання мають остаточну відповідь». Тому, як на мене, крізь смуток на сторінках «Оскара і Рожевої Пані» впевнено пробиваються промені світла.
